Можливі “тверді курси” бюджетно-податкової політики уряду:
а) державний бюджет, що балансується щорічно;
б) державний бюджет, що балансується в більш тривалому періоді:
? на циклічній основі;
? на функціональній основі.
Курс уряду на щорічно збалансований державний бюджет:
а) знижує ступінь “умонтованої” стабільності економіки;
б) викликає часті коливання податкових ставок, що знижують інвестиційну активність;
в) відносно зменшує доходи сьогоднішнього покоління на користь майбутнього.
Оскільки курс на щорічно збалансований бюджет пов'язаний із значними витратами, то бюджети більшості країн балансуються в більш довгостроковій перспективі. При цьому в якості цільових орієнтирів фіскальної політики, що обмежують свободу дій уряду і спрямовують її на підтримку визначених кількісних співвідношень, можуть виступати такі:
? зниження загального обсягу державного боргу;
? стабілізація співвідношення борг/ВВП;
? вирівнювання темпів зростання державних витрат і темпів зростання ВВП;
? рівність або перевищення чистого обсягу інвестицій над чистим обсягом державного боргу. Зазначені цільові орієнтири стримують “апетити” державних відомств, що змушені співвідносити свої вимоги до нових бюджетних ресурсів із їхніми обмеженнями. Без подібних обмежень динаміка фактичного дефіциту державного бюджету може виявитися важкокерованою.
Можливі “тверді курси” кредитно-грошової політики Національного банку:
• підтримка стабільного темпу зміни грошової маси;
• стабілізація ринкової ставки відсотка;
• стабілізація номінального ВВП.
При стабілізації темпу зміни грошової маси Нацбанк встановлює щорічно певний рівень її приросту і за допомогою операцій на відкритому ринку, дисконтної політики або зміни норми резервування підтримує стабільну грошову пропозицію. При такій політиці крива LM має позитивний нахил: оскільки пропозиція грошей стабільна, то більш високому рівню випуску Y2 відповідає більш висока ставка відсотка R2
(рис. 13.1). Цей курс Нацбанку ефективний при відносно стабільній швидкості обертання грошей.

Рисунок 13.1 – Курс кредитно-грошової політики Нацбанку

При стабілізації процентної ставки НБ змінює грошову пропозицію за допомогою зазначених інструментів таким чином, щоб фактична середньомісячна ставка відсотка наблизилася до обраного цільового орієнтира. Цей курс дозволяє відносно скоротити ефект витиснення приватних інвестицій, що супроводжує стимулювальну фіскальну політику. У той же час стабілізація ставки відсотка дозволяє відносно стабілізувати динаміку валютного курсу, тому що, за інших рівних умов, між цими змінними спостерігається позитивна функціональна залежність.
Стабілізація ставки відсотка графічно може зображуватися у виді горизонтальної кривої LМ, “зафіксованої” на рівні цільового орієнтира R0. (рис. 13.2).

Рисунок 13.2 – Стабілізація ставки процента
Якщо уряд і Нацбанк успішно координують свої дії, то стабілізація ставки відсотка може бути досягнута при традиційних нахилах кривих ІS і LМ і їхніх скоординованих зсувах (рис. 13.3):

Рисунок 13.3 – Стабілізація ставки відсотка при координації зсувів LM і IS

Антиінфляційний потенціал курсу на стабілізацію темпів зміни грошової маси більш високий, ніж курсу на стабілізацію ринкової ставки відсотка, проте в першому випадку не вдасться уникнути ефекту витіснення.
Курс на стабілізацію номінального ВВП має найбільший антиінфляційний потенціал, хоча практична реалізація такої політики ускладнюється тим, що ВВП змінюється зі значним тимчасовим лагом до будь-яких заходів. Цей курс припускає “фіксацію” вертикальної кривої LМ на рівні обраного орієнтиру Y0: (рис. 13.4)
Якщо фактичний номінальний ВВП вище заданого, то Нацбанк за допомогою заходів кредитно-грошової політики знижує грошову пропозицію, що супроводжується зниженням зайнятості і випуску. Якщо фактичний ВВП нижче заданого рівня, то Нацбанк проводить кредитно-грошову експансію. Коливання рівня зайнятості при такій політиці можуть виявитися значними, хоча в більш тривалому періоді стабілізація випуску припускає і стабілізацію рівня безробіття.


Рисунок 13.4 – Стабілізація номінального ВВП

“Випрямлення” кривої LМ, як правило, припускає скоординовані дії Нацбанку і уряду, тому що крива LМ стає вертикальною при дуже високих ставках відсотка, що супроводжуються мінімізацією спекулятивного попиту на гроші і зберіганням, по суті, тільки трансакційного попиту на гроші. Таке значне підвищення процентних ставок може бути досягнуте при борговому фінансуванні бюджетного дефіциту в поєднанні з обмежувальною кредитно-грошовою політикою Нацбанку (рис. 13.5).

Рисунок 13.5 – Стабілізація процентної ставки при обмежувальній кредитно-грошовій політиці

Описаний курс політики видається найбільш ефективним у ситуаціях, коли зниження рівня інфляції стає першочерговою ціллю макроекономічного регулювання.
Досвід багатьох країн свідчить, що заслуговує довіри така політика Нацбанку, яка забезпечує низький стабільний темп росту грошової маси. Проте така політика несумісна з фіскальною політикою уряду, орієнтованою на значний дефіцит держбюджету. Ця несумісність пояснюється обмеженими можливостями боргового фінансування бюджетного дефіциту і неминучого посилення інфляційного тиску навіть у випадку стабілізації темпу росту грошової маси. В умовах швидкого росту державного боргу економічні агенти не повірять обіцянці Нацбанку притримуватися низького темпу росту грошової маси, а недовіра неминуче дестабілізує загальну макроекономічну ситуацію. Тому систематичний контроль уряду за динамікою бюджетного дефіциту є необхідною умовою успішного проведення Центральним банком антиінфляційної грошової політики.
У перехідних економіках, у тому числі й українській, вибір оптимального поєднання курсів бюджетно-податкової і кредитно-грошової політики утрудняється рядом специфічних обставин. По-перше, нерідко відсутній необхідний досвід макроекономічного регулювання взагалі і досвід координації дій уряду і Нацбанку, зокрема. По-друге, об'єктивно складна проблема зміцнення довіри до економічної політики уряду і Нацбанку ще більш ускладнюється в ситуації економічної нестабільності і недовіри до окремих офіційних осіб. По-третє, нерідко відсутні необхідні соціальні умови для забезпечення успішного антиінфляційного стримування ціною збільшення безробіття. Наприклад, відсутність в Україні розвинутої інфраструктури ринку праці, що дозволила б витиснутим із виробництва робітникам швидко одержати нові професії і нові робочі місця, робить соціально ризикованим проведення жорсткої антиінфляційної політики за методикою “шокової терапії”.
Поєднання зазначених обставин приводить до переваження довільної макроекономічної політики уряду і Нацбанку, що не сприяє зміцненню довіри і перешкоджає раціоналізації економічних чекань. Проте, деякі заходи економічної політики, наприклад, установлення валютного коридору, дозволяють думати про те, що уряд і Нацбанк починають процес “навчання” економічних агентів формам раціонального поводження. На користь висновку про можливий рух у бік раціоналізації чекань свідчить і макроекономічна інформація в періодичній пресі, а також поява в структурі приватних фірм спеціальних аналітичних підрозділів, покликаних давати обгрунтовані, “раціональні” прогнози майбутнього стану економіки, виходячи з яких недержавний сектор буде приймати економічні рішення.
У той же час, на фоні негнучкості ринку праці посилюється тенденція до “жорсткості” заробітної плати і цін, коригування котрих значно розходяться за часом. Зниження рівня інфляції і стабілізація частки бюджетного дефіциту у ВВП України частково досягається шляхом “затримок” у виплаті заробітної плати і накопичення відстрочених платежів, а також активного боргового фінансування бюджетних витрат. У цій ситуації ефекти антиінфляційної політики навряд чи можуть виявитися довгостроковими.