Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінювати як показники економічного добробуту. Одержувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.
Визначення рівня життя основано на оцінці кількості і якості споживчих життєвих благ (матеріальних і духовних). Рівень життя оцінюється як забезпеченість населення життєвими благами і як ступінь задоволення потреб людей у певних благах.
Склад життєвих благ дуже різний. Поряд із доходами населення на рівень життя впливають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певним чином і стиль життя, оцінюється його якість.
Система показників рівня життя, що рекомендується ООН, включає широке коло характеристик умов життя. Виділяють 12 груп показників.
1. Народжуваність, смертність і інші демографічні характеристики.
2. Санітарно-гігієнічні умови життя.
3. Споживання продовольчих товарів.
4. Житлові умови.
5. Освіта і культура.
6. Умови праці і зайнятість.
7. Доходи і витрати населення.
8. Вартість життя і споживчі ціни.
9. Транспортні засоби.
10. Організація відпочинку.
11.Соціальне забезпечення.
12. Свобода людини.
Перераховані показники розглядаються як основні. Поряд із ними для оцінки і обрахування рівня життя виділяють ряд інформаційних показників, що не є, на думку експертів, безпосередніми характеристиками рівня життя. У число інформаційних показників входять національний доход і валовий внутрішній продукт на душу населення з урахуванням середньорічних коефіцієнтів їхнього росту і ряд інших. Про показники ВВП на душу населення треба сказати особливо, тому що існують спроби використовувати його як узагальнювальний. Експерти вважають, що використання цього показника, тим більше для цілей міжнародного зіставлення рівнів життя, можливе тільки за натуральною формою – через зіставлення обсягів життєвих благ, прямо або побічно споживаних населенням. Трудності міжнародних зіставлень в основному пов'язані з урахуванням курсів національних валют.
У економічній теорії подані спроби оцінити рівень життя і його якість через вільний час і позаринкові його витрати в сфері домогосподарств. Концепція чистого економічного добробуту1 – це оцінка ВВП (ВНП), скоригована з урахуванням вільного часу і праці в домогосподарствах, а також витрат на охорону навколишнього середовища. При всій важливості цих складових рівня життя показник чистого економічного добробуту використовується як розрахунковий і офіційною статистикою не застосовується.
Будь-який узагальнювальний показник, синтетичний показник – завжди проблема складна. На думку спеціалістів, єдиний показник рівня життя в даний час не є ні можливим, ні бажаним на макроекономічному рівні. На мікрорівні проблема зводиться до виміру тих складового рівня життя, що можуть бути кількісно визначеними. Задоволеність населення життєвими благами залежить від розміру реальних доходів; ступінь задоволення потреб оцінюється на основі зіставлення розрахункових і реальних споживчих бюджетів сімей. Розподіл населення за доходами оснований на розмежуванні низько-, середньо- і високодоходних груп сімей, кожна з яких має свій раціональний споживчий бюджет. На основі аналізу розміру і структури витрат низькодоходних груп населення розраховують бюджет мінімуму матеріальної заможності і межу бідності.
Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна. Водночас бідність не піддається точному визначенню (так само як щастя і добробут). У найзагальнішому виді ідентифікація бідності заснована на зіставленні строго визначеного набору потреб і можливостей їхнього задоволення для певних груп населення. Потреби оцінюються на основі так званих споживчих кошиків, диференційованих за доходними, віковими, фаховими і іншими ознаками. Мінімальні споживчі бюджети як основа для ідентифікації бідності у свою чергу диференційовані і розраховуються як бюджети фізіологічного мінімуму, як мінімум підтримки здоров'я і благопристойності, як бюджети мінімального статку. Мінімальний статок – це ті межі сімейного доходу, за яких не забезпечується відтворення суспільно-прийнятних умов існування, на його основі визначається поріг бідності і розраховується прожитковий мінімум.
Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і більш рухомий ніж поріг бідності. Поріг бідності, як показує досвід, не відбиває росту споживання, збільшуючись за рахунок росту цін. Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм споживання і частки витрат на харчування в сімейних бюджетах. Виявлено, що низькодоходні сім'ї витрачають на харчування відносно більше засобів, ніж високодоходні; питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей: малочисельні сім'ї витрачають на харчування відносно більше, чим сім'я більшої чисельності. Виникає своєрідна “економія від масштабу сім'ї” не тільки у відношенні витрат на харчування, але й інших споживчих витрат. Логіка взаємозв'язку вартості харчування і порогу бідності полягає в тому, що якщо низькодоходна сім'я витрачає на харчування 1/n частину свого бюджету, то поріг бідності буде дорівнювати вартості харчування, помноженої на n.
Проблема виміру бідності основана в кінцевому рахунку на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Розрізняють абсолютну бідність і альтернативні її визначення, що враховують моральний збиток від сприйняття бідності.
Фактична інформація про бідні прошарки населення показує, що бідність нерівномірна серед різних груп населення: молодих і пристаркуватих, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Поширення бідності різне між міським і сільським населенням, у різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами населення. Те, що вважається бідністю в одній країні, розцінюється як достатній рівень комфорту в іншій.
В аналізі бідності велике значення має питання про її усталеність не тільки в суспільстві в цілому, а й для кожної сім'ї, для окремої людини. Дослідження показують, що бідні сім'ї неоднорідні за термінами перебування в таких умовах життя. Умовно можна виділити хронічну (застійну) і поточну бідність. Критерій розмежування цих форм бідності пов'язаний із терміном бідності і можливістю переходу в більш доходні групи.
Диференціація причин бідності приводить до необхідності розрізняти типи бідності для того, щоб визначити специфічні заходи для її ліквідації або скорочення.
Усталеність бідності як макро- і мікроекономічного явища необхідно розглядати в контексті більш широкої проблеми, пов'язаної із соціально-економічною структурою суспільства і її еволюцією. Мобільність праці (і робочої сили) – змістовна, функціональна, просторова і тимчасова – є необхідною рисою сучасного ринку. Поняття мобільності може бути застосовано і до інших виробничих ресурсів.
Соціальна мобільність характеризує ступінь рухомості соціально-економічної ієрархії суспільства. Всі форми соціально-економічної диференціації суспільства фокусуються в майновій, доходній диференціації населення. У будь-якому реально існуючому суспільстві незалежно від рівня його розвитку і моделі функціонування існують багаті і бідні. Грубо кажучи, це і є майновий статус. Суспільний прогрес відбивається в ступені жорсткості закріплення певного статусу за індивідами.
При заданій структурі суспільної субординації можливості зміни соціального статусу для окремої людини і його сім'ї можуть широко варіюватися. Чим більш рухомою і гнучкою є система суспільної ієрархії, тим більш висока соціальна мобільність, тим більш демократичною виглядає система суспільного устрою.
Соціальна мобільність – це ступінь легкості, із якою людина може змінити свій суспільний статус. Суспільний статус у сучасних ринкових системах у якості головної складової має статус майновий (доходний), але не вичерпується ним. Важливі також суспільне визнання (престиж) певних видів діяльності, що залежать від національних, культурних, історичних і політичних умов життєдіяльності суспільства.
Чинники, що впливають на соціальну мобільність, настільки ж різноманітні і неоднорідні, як і чинники диференціації доходів. Обмеження мобільності пов'язано з наявністю бар'єрів соціальної конкуренції, до яких відносяться усі форми дискримінації: прихованої і відкритої, правової і психологічної, інституціональної й ін. Однієї з форм мобільності в сучасних умовах є диверсифікація соціального статусу.