Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці XIX ст., репрезентували лідери II Інтернаціоналу: Карл Лібк-нехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило), Едуард Бе-рнштейн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Шмідт (праве крило).
Представники лівого крила ревізіонізму виступали за негайне здійснення революційних перетворень, повну націоналізацію засобів виробництва та їх усуспільнення, за встановлення диктатури пролетаріату, планової економіки.
Представники правого крила ревізіонізму навпаки — відмовлялися від засадничої ідеї марксистського вчення про необхідність революції, як головної предумови побудови соціалістичного суспільства.
Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Берн-штейн (1850—1939). Своє розуміння проблем суспільного розвитку, суті робітничого руху, його стратегії і тактики він виклав у праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899). Е. Бернштейн критикує теорію вартості і додаткової вартості, заперечує висновок Маркса щодо абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату за капіталізму. Він обґрунтовує теорію «демократизації капіталу», яка, на його думку, остаточно спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності.
К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґрунтував невідворотність епохи соціальної революції як об'єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Але цей процес має здійснюватись не революційним, збройним шляхом, а парламентськими методами боротьби за контроль над економічною владою. Він виступив з теорією «ультраімперіалізму», суть якої полягає в тому, що процес монополізації економіки приведе до утворення єдиного всесвітнього картелю, що створить умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі. Саме цей процес і означатиме соціальний переворот.
Р. Гільфердінг (1877—1941) — один із лідерів II Інтернаціоналу. У своїх працях, зокрема у праці «Фінансовий капітал» (1910), він дає глибокий аналіз тих процесів, що відбувалися в економіці та політиці капіталізму наприкінці XIX — поч. XX ст. і робить висновок про створення передумов для встановлення суспільного контролю над виробництвом.
З початком Першої світової війни він, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського розв'язання соціально-економічних проблем, що забезпечується встановленням ери «організованого капіталізму».
Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними. Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформістські і стали основою багатьох со-ціал-демократичних програм.