У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року: міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.
Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі елементи цього найважливішого і ключового змістовного поняття Конвенцій:
— його суб'єктів (учасників);
— угоду між ними;
— специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від інших міжнародних угод;
— регулювання такої угоди міжнародним правом.
Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за
Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій Конвенції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжнародні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість:
«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнародних угод не в писемній формі, не торкається:
а) юридичної чинності таких угод;
б) застосування до них будь-яких норм, викладених у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили б у силу міжнародного права, незалежно від даної Конвенції;
в) застосування даної Конвенції до відносин держав між собою в рамках міжнародних угод, учасниками яких є також інші суб'єкти міжнародного права».
Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб'єктів права міжнародних договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів.
З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 років повинні бути як мінімум два суб'єкти міжнародного права. Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається міжнародним договором. Такі договори, як, наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться в різних державах, не підпадають під регулювання зазначених Віденських конвенцій. У відношенні них діють інші міжнародно-правові акти.
Хоча у визначенні говориться про договори в писемній формі і не говориться про договори в усній формі,держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний договір — це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.
Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.
У праві міжнародних договорів у відношенні тих самих суб'єктів застосовуються різні найменування, що свідчать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовляється* — означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницею договору.
У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються. У той же час вважають, що держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сформульований.