Право міжнародних договорів - це найдавніша галузь міжнародного права, що виникла на найбільш ранніх стадіях його становлення. Появу першого міжнародного договору історики відносять до третього тисячоліття до нашої ери.
В міру подальшого розвитку подібних відносин процес і процедури укладання міжнародних договорів (угод) розширювався, удосконалювався і набував усе більшого і більшого значення в загальній сфері розвитку міжнародного права.
До нинішнього часу "право міжнародних договорів" як поняття (як це фіксується в різних літературних і правових джерелах) являє собою сукупність міжнародно-правових норм договірного і звичайного характеру, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права у питаннях укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів.
Таке визначення права міжнародних договорів диктує схему розкриття загальної характеристики цієї галузі міжнародного права.
Однак перш ніж перейти до цієї схеми, відзначимо, що міжнародний договір - це правовий акт, що фіксує волю договірних суб'єктів міжнародного права і не суперечить його основним принципам.
Значення і питома вага міжнародних договорів, закріплених у договірній формі (у порівнянні зі звичаєм), постійно зростає.
Зараз, практично, немає жодної галузі міжнародного права, становлення і, особливо, розвиток якої не були б пов'язані з укладанням міжнародних договорів. Як приклад можна навести розвиток міжнародного космічного права, що народилося з польотом першого космонавта Юрія Гагаріна і відразу породило необхідність укладання ряду міжнародних договорів, що регулюють різні питання використання Космосу.
Протягом історично тривалого часу єдиним джерелом права міжнародних договорі в був міжнародно-правовий зви чай. Породжений у давні часи, звичай укладати міжнародні договори з питань війни, миру, торгівлі, взаємодопомоги і т. д. поступово обростав різними правилами і процедурами вчинення окремих протокольних дій і згодом перетворився в цілі комплекси звичайних норм, що регулюють процес укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів. Прикладом тому є формування великого комплексу звичаїв ведення морської війни.
ХХ-е століття стало переломним у цьому плані. У 1928 р. в Гавані на Конференції міжамериканських держав, хоча й у регіональному масштабі, але з більш широким значенням, був прийнятий один із перших міжнародних документів, мета якого полягала в тому, щоб узагальнити наявні численні звичайні норми міжнародного права у сфері права міжнародних договорів і закріпити їх у правовому акті договірного характеру.
Після Другої світової війни питанням розвитку і кодифікації права міжнародних договорів займалася Комісія міжнародного права ООН. Ця робота ознаменувалася прийняттям у 1969 р. у Відні спеціальної Конвенції про право міжнародних договорів. Ця Конвенція набула чинності у 1980 р. і до нинішнього часу є найважливішим міжнародно-правовим документом, що докладно регламентує порядок укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів, укладених між державами.
З огляду на деякий пробіл у сфері правонаступництва держав щодо міжнародних договорів, Комісія міжнародного права ООН розробила текст Конвенції про правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів. Ця Конвенція була прийнята у Відні у 1978 р.
У зв'язку з бурхливим післявоєнним розвитком міжнародних відносин і істотним розширенням кола суб'єктів міжнародного права за рахунок значного росту різних міжнародних організацій і з огляду на специфіку й обсяг їхньої міжнародної правосуб'єктності, а також беручи до уваги зростання їхньої ролі й активності в міжнародних відносинах, виникла необхідність у спеціальному міжнародно-правовому документі, що регламентує участь цих організацій у договірному процесі. Тому, за поданням Комісії міжнародного права ООН. у Відні в 1986 р. була прийнята Конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.
Резюмуючи питання про джерела права міжнародних договорів, слід зазначити:
Суб'єктна сфера дії зазначених джерел чітко визначена в їхніх назвах і у зв'язку з цим суворо обмежена. Отже, дія Віденської конвенції 1969 р. поширюється тільки на міжнародні договори, укладені державами, тоді як дія Віденської конвенції 1986 р. поширюється на договори за участю міжнародних організацій і не поширюється на договори, укладені тільки між державами.
Віденські конвенції 1969 р. і 1986 р. не мають універсальної регламентації права міжнародних договорів, і деякі питання в цьому праві поки що продовжують регулюватися нормами звичайного міжнародного права (наприклад, дія міжнародних договорів у період воєнних конфліктів).
У питаннях про джерела права, особливо у питанні реалізації цього права, велике значення мають національні правові акти держави, що демонструють політику кожної держави, її ставлення до вимог міжнародного права у цій сфері. Зокрема в Україні в 1991 р. прийнято Закон "Про право міжнародних договорів України", в якому знайшли відображення основні положення Віденської конвенції 1969 р.
Суб'єктами права міжнародних договорів можуть бути тільки суб'єкти міжнародного права (держави, нації і народи, що борються за свою незалежність, міжнародні організації, державоподібні утворення).
Суб'єктами права міжнародних договорів є учасники конкретних міжнародних договорів, що виступають як їхні сторони.
Міжнародна правосуб'єктність держав визначається положеннями Міжамериканської конвенції 1933 p., що сформулювала основні ознаки держави як суб'єкта міжнародного права (наявність території, населення, суверенітету).
У ст. 6 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. підкреслюється, що кожна держава має правосуб'єктність укладати договори.
Державу як учасника і сторону при укладанні міжнародного договору можуть представляти: глава держави, глава уряду, міністр закордонних справ, інші спеціально уповноважені особи.
Згідно з одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного права - про право націй на самовизначення - нації та народи. що борються за своє визволення, визнаються суб'єктами міжнародного права і, отже, є повноправними суб'єктами права міжнародних
договорів. При укладанні міжнародних договорів за їхньою участю їх, як правило, представляють їхні лідери (Організація визволення Палестини -Ясер Арафат). Можуть уповноважуватися й інші особи. Віденська конвенція 1986 р. регламентує право і процедури участі міжнародних організацій, зареєстрованих в ООН як похідні суб'єкти міжнародного права, у різних міжнародних договорах. Однак необхідно враховувати, що міжнародні право і дієздатність міжнародних організацій суворо обмежені їхніми статутами, за рамки яких вони не мають права виходити. При укладанні міжнародних договорів ці організації представляють їхні керівники і спеціально уповноважені на те особи.