Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.
Докладному розгляду проблема дійсності міжнародних договорів була піддана в доповідях англійського юриста Дж. Фіцморіса, поданих у Комісію міжнародного права ООН в 1956-1958 роках. Але Фіцморіс украй розширив поняття "дійсність", включаючи сюди майже всі питання дії міжнародних договорів, починаючи від набуття чинності.
При прийнятті Віденської конвенції про право міжнародних договорів із питань дійсності, точніше, основи їх недійсності, на конференції розгорнулася гостра боротьба.
На думку багатьох юристів, у цій частині конвенції найбільш помітні елементи прогресивного розвитку міжнародного права. У той же час, визнаючи цей факт, деякі відомі юристи-міжнародники піддають критиці положення ч. V Віденської конвенції про недійсність міжнародних договорів як ніби - то такі, що підривають принцип суворого дотримання умов міжнародних зобов'язань. Так, І. Сінклер усіляко намагався довести неоднозначний характер відповідних положень Віденської конвенції, які начебто створюють умови для "потенційної загрози стабільності міжнародних договірних відносин". На його думку, передусім незрозумілим є сам вираз "недійсні договори", оскільки це стосується як випадків абсолютної недійсності, тобто, нікчемності договору з самого початку, так і випадків відносної недійсності, тобто, можливості оспорювати міжнародні договори. Труднощі виникають також через те, що Конвенція не проводить чіткої різниці в цих випадках між двосторонніми і багатосторонніми договорами. Хоча Конвенція встановлює, що дійсність міжнародних договорів може заперечуватися тільки на основі застосування цієї Конвенції, своїм негативним підходом у заголовку ч. V — "Недійсність договорів" - вона створює враження, що "немає жодної реальної презумпції на користь дійсності договорів".
У критичній статті про Віденську конвенцію щодо права міжнародних договорів, у зв'язку з поняттям імперативних норм міжнародного права, шведський юрист І. Штуцький пішов ще далі. На його думку, в міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, взагалі важко провести межу між законним і незаконним. Цього можна досягнути, тільки якщо будуть засновані наднаціональні органи.
Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цього погляду може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами.
Дійсність включає в себе поняття "правомірність", але не обмежується нею. Поняття "дійсність" ширше від правомірності, це - юридична повноцінність міжнародного договору не тільки з погляду його відповідності міжнародному праву (правомірність), але й наявність у ньому сторін, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, погодженість їхніх воль і т. д. Дійсність означає, що повинні наставати ті юридичні наслідки, до яких прагнули суб'єкти міжнародного права, укладаючи міжнародний договір, згідно з міжнародним правом. Дійсні міжнародні договори - це такі договори, юридична сила яких не може бути заперечена з погляду міжнародного права, проти яких не можна виставити жодних міжнародно-правових заперечень. Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для сторін, які домовляються, і тільки за такими договорами сторони можуть набувати законних, а не фіктивних прав і обов'язків, на досягнення яких була спрямована воля учасників договору. Це складає головне у змісті поняття "дійсність".
Розглядаючи питання про дійсність міжнародного договору, слід відзначити, що такий договір набув чинності згідно з його умовами, тобто дотримані всі формальності його введення в силу в період, коли термін його не закінчився і він не був припинений будь-яким іншим засобом.
Розгляд питання про дійсність міжнародного договору припускає його дію, однак дійсність договору не є умовою його дії, як інколи помилково стверджують. У цьому випадку договір буде діяти у відносинах між державами, які його визнали. Він буде дійовим, але може не володіти якістю дійсності, якщо він суперечить міжнародному праву. У зв'язку з цим Ч. Хайд відзначав: "Теоретично, будь-яка угода, спрямована на порушення основних принципів міжнародного права, повинна в цих межах розглядатися сім'єю народів, як недійсна з погляду міжнародного права"'. Це положення залишається в силі, незважаючи на те, що сторони, які домовляються, не виявляють бажання визнати, що угода між ними має означений характер.
У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів. Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права і в якому втілено істинну угоду суб'єктів міжнародного права, що не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.
Поняття "дія міжнародного договору" і "дійсність міжнародного договору" звучать однаково, але по суті - різні. Дія договору, в основному, характеризується часовим фактором, а дійсність визначається його відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично значущі наслідки для суб'єктів міжнародного права можуть тільки дійсні міжнародні договори.
Недійсність міжнародного договору, залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права, може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, які його уклали, Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій основі секретні протоколи до Пакту Молотова - Ріббентропа 1939 p., в яких мова йшла про розподіл сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін. Частіше за все відносна недійсність договору буває зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Юридичною основою недійсності міжнародного договору Г. В. Ігнатенко та О. І. Тіунов вважають: а) явне порушення особливо важливої норми внутрішнього права держави, яке стосується компетенції укладання договорів (порушення є явним, якщо воно очевидне для будь-якої держави); б) помилку в оцінці факту або ситуації, які існували при укладанні договору і були основою для згоди на його обов'язковість, при цьому держава не мала права посилатися на помилку як на основу для визнання договору недійсним, якщо вона своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки; в) обман із боку іншої держави, яка бере участь у переговорах; г) прямий або побічний підкуп представника однієї держави іншою державою, яка бере участь у переговорах.
Право на заперечуваність з'являється у держави у тому випадку, якщо порушення певних положень внутрішнього законодавства, що регулюють процедуру укладання міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо ж договір укладений міжнародною організацією із порушенням її статутних положень про порядок укладення міжнародних угод, то такий договір повинен визнаватися нікчемним, оскільки міжнародні організації не мають права укладати міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у їхніх статутних документах.
Укладений без участі безпосередньо зацікавлених держав, тим більше, з порушенням їх законних прав та інтересів, міжнародний договір може розглядатися ними як недійсний.
У тих випадках, коли договір укладений несуб'єктами міжнародного права, то він не тільки не володіє міжнародно-правовою дійсністю, але взагалі не є міжнародним договором. Отже, питання про дійсність тут не виникає. Наприклад, не є міжнародними договори, укладені властями частини державної території, тимчасово відчуженої від своєї держави, або тієї, яка перебуває під іноземною окупацією, оскільки така частина не володіє суверенітетом і не є суб'єктом міжнародного права.
Таким чином, найважливішою умовою дійсності міжнародного договору є наявність у ньому дійсної угоди держав, без якої він не може вважатися дійсним.
Угода в договорі є результатом взаємних поступок держав, які домовляються, взаємним погодженням їхніх воль. Така дійсна угода може бути досягнута тільки за умови дотримання умов добровільності, взаємності і рівності. Примус, застосований до держави, яка домовляється, здійснення тиску на неї в цілому, на її органи або уповноважених, які ведуть переговори з укладання договору, призводять до викривлення істинної волі цієї держави і, отже, до відсутності дійсної угоди та її недійсності.