Для вирішення справи з міжнародної торгівлі необхідно, щоб:
1) суд направив відповідачу або свідкам повідомлення про явку до суду;
2) були зібрані й подані до суду докази, в тому числі документи;
3) після ухвалення рішення позивач повинен одержати виконавчий документ і домогтися виконання рішення.
У рішенні всіх цих питань у міжнародних спорах можуть виникнути складнощі.
В кожній країні є свої норми міжнародного приватного права. Ці норми визначають, матеріальне право якої країни потрібно застосовувати судам для вирішення юридичних питань, які виникають при укладанні і виконанні міжнародних комерційних угод. Дуже часто норми міжнародного приватного права надають сторонам право відійти від встановлених державою правил. Проте деякі норми в законодавстві чітко визначені, і сторони не мають права вирішувати відповідні питання інакше, ніж передбачено законодавством.
У тому, що стосується міжнародного приватного права, потрібно бути дуже уважним, інакше легко дійти помилкових висновків.
Матеріальним правом звичайно називають всі правові норми, які діють у певних країнах і не стосуються процесу. Щодо норм процесу (процесуальних норм), то в будь-якому спорі, в тому числі міжнародному, державні суди застосовують тільки "вітчизняні" процесуальні норми. Складність тут полягає в тому, що не в усіх країнах однаковий підхід до питання про те, що слід вважати матеріальним правом.
Розгляд спору в іноземному суді пов'язаний з додатковими накладними витратами та витратами часу.
Крім того, можуть виникнути процедурні труднощі, пов'язані з необхідністю:
- одержати документи, важливі для розгляду справи, за кордоном;
- вручити судові документи (наприклад, із вимогою про явку в суд) відповідачу, свідкам, експертам, що знаходяться за кордоном, і т.ін.;
- зібрати докази за кордоном.
Одержання документів, необхідних для розгляду справи. Часто доказом у суді може бути документ, виданий державним органом іншої країни (іноземний публічний документ). Законодавство багатьох країн встановлює, що іноземні публічні документи визнаються в суді тільки після того, як вони були легалізовані консульською службою країни суду або іншого уповноваженого органу. Проблема визнання судами країни "Б" деяких іноземних державних документів може бути вирішена, якщо країна суду і країна походження документів беруть участь у Конвенції 1960 року, яка відміняє вимоги про легалізацію іноземних публічних документів. Конвенція вимагає, щоб суди визнавали документи, що були засвідчені спеціально уповноваженим органом у країні походження документа.
Вручення судових документів (наприклад, із вимогою про явку в суд) відповідачу, свідкам, експертам, які знаходяться за кордоном, і т.ін. Проблема полягає в тому, що країна, де знаходиться та чи інша "необхідна особа", може просто не визнавати такий документ іноземного суду юридичне обов'язковим. У такій ситуації немає ніяких юридичних засобів змусити потрібну особу явитися до суду або вчинити інші необхідні дії.
Вирішити цю проблему покликана Гаазька конвенція 1965 р. про подачу за кордоном судових і позасудових документів із цивільних та торгових справ. Вона застосовується до всіх торгових спорів, в яких необхідно направити за кордон судовий або позасудовий документ. Кожна країна-учасниця визначає такий спеціально уповноважений орган.
Збір доказів за кордоном. Збір доказів у різних країнах відбувається по-різному. Наприклад, у країнах англо-американського права докази повинні збирати самі сторони процесу. В деяких інших країнах збір доказів розглядається як виняткова функція судів.
У багатьох державах спроби зібрати докази без участі місцевих судів і без їхньої згоди можуть розглядатися як загроза суверенітету. В тих же випадках, коли місцеві суди дають згоду зібрати докази, їх можна буде подати в тій формі, що прийнята судовою процедурою цієї країни. Суд, що розглядає ці документи, не завжди має право використовувати ці документи, оскільки вони не відповідають вимогам права країни цього суду.
Полегшити такі труднощі в судовому процесі покликана Гаазька конвенція 1970 р. про збір доказів за кордоном у цивільних або торгових справах. Гаазька конвенція допускає три методи для збору доказів за кордоном.
1. Сторона спору може запропонувати суду надіслати прохання до спеціально уповноваженого для цього органу країни, де знаходяться докази. Цей орган передає прохання у відповідний суд цієї іноземної держави. Суд проводить розгляд доказів за тією процедурою, яка прийнята в країні подання прохання, якщо це не суперечить законодавству країни цього суду.
2. Сторона спору може попросити зібрати докази дипломатичного або консульського працівника країни суду, акредитованого в країні, де знаходяться докази.
3. Сторона спору може попросити зібрати докази спеціально призначену уповноважену особу.
З цих трьох процедур найефективнішою є перша, оскільки інші дві і не обов'язкові для дипломатичного (консульського) працівника або спеціального уповноваженого.