Виконання рішень іноземних державних судів. Не виключено, що рішення, винесене судом, повинен виконувати суд іншої країни. В міжнародній практиці склалося два механізми виконання іноземних судових рішень:
1) безпосереднє застосування іноземних судових рішень. У рамках такої процедури суд країни А приймає рішення про те, що рішення суду країни Б підлягає обов'язковому виконанню в країні А, так ніби воно було винесено судом країни А. Цей механізм зустрічається нечасто;
2) визнання іноземних судових рішень. У рамках такої процедури відбувається наступне:
а) суд країни А вирішує, що, оскільки справа вже розглянута судом країни Б, її не потрібно розглядати знову;
б) таке рішення суду є підставою для початку нового судового розгляду в країні А;
в) суд країни А на основі поданого документа про визнання рішення суду країни Б приймає рішення в справі;
г) рішення суду виконується в країні А.
Цей механізм зустрічається частіше, ніж попередній.
Варто мати на увазі, що в деяких країнах іноземні судові рішення взагалі не визнаються, а розглядаються тільки як факт, що має відношення до справи.
Примусове виконання рішень іноземних третейських судів. Торговці, як правило, не схильні звертатися в державні суди, тому що практично жодна країна не визнає рішень іноземних державних судів. Такі судові рішення визнаються тільки в деяких випадках, найчастіше, якщо між відповідними державами укладена угода про це. Така угода, наприклад, була укладена між країнами - членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Деякі країни визнавали іноземні судові рішення односто-ронньо або за якихось умов. Як правило, щоб бути визнаним, рішення іноземного державного суду мало відповідати певним критеріям.
Є й інші причини, що зробили державні суди "непривабливими" для торговців:
- розгляд у державному суді може призвести до розірвання ділових відносин, до втрати постійних клієнтів і т.ін.;
- при розгляді справи в суді сторони змушені розголошувати будь-яку інформацію, яка стосується справи, в тому числі конфіденційну.
Тому дуже часто торговці вирішують свої спори в третейських судах. Рішення третейського суду в багатьох випадках виконується добровільно. Якщо рішення третейського суду сторона, що програла, не
виконує добровільно, воно підлягає примусовому виконанню через державний суд. Якщо сторона, що програла, знаходиться в тій країні, де було винесене рішення третейського суду, то рішення виконується, звичайно, без ускладнень. Щодо виконання рішень третейських судів, розташованих в інших країнах, то тут могли виникнути труднощі.
Але не у всіх країнах система третейських судів розвивалася однаково. В багатьох державах суди довгий час обережно ставилися до третейських судів і тому намагалися не визнавати рішення будь-яких третейських судів, як вітчизняних, так і іноземних. З іншого боку, законодавча влада багатьох країн ставилася до арбітражу прихильно, і вже наприкінці дев'ятнадцятого - на початку двадцятого століття почали прийматися закони, які вимагають визнавати рішення арбітражних судів. Як правило, рішення мають визнаватися, якщо вони відповідають певним вимогам, наприклад, дотриманню процедурних правил при розгляді спору і т.ін.
Після Другої світової війни практично в усіх країнах державні суди визнають і виконують рішення "вітчизняних" третейських судів. Рішення ж іноземних арбітражних судів, як правило, не виконуються в інших країнах або ж їхнє виконання обумовлене цілим рядом обставин, які у різних країнах не однакові. Такі рішення в більшості випадків здійснюються тільки на основі взаємності, наприклад, відповідно до двостороннього міжнародного договору. Проблема в тому, що далеко не всі країни уклали такий договір.
Конвенція ООН 1958р. про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. Менеджери, торговці, політики давно прагнули подолати ускладнення в процесі міжнародної торгівлі. Велику роль у спрощенні міжнародної торгівлі відіграла Конвенція ООН 1958 р. "Про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень" (далі в цьому підрозділі - Конвенція).
Основні положення Конвенції:
1. Державні суди в кожній державі - учасниці договору зобов'язані визнавати і виконувати рішення третейських судів будь-якої іншої держави - учасниці договору.
2. Державний суд повинен передати спір у відповідний третейський суд, якщо:
- сторони спору уклали між собою угоду про передачу її спору в третейський суд, і
- хоча б одна із сторін попросить це зробити, і
- зазначений державний суд не дійде висновку, що арбітражна угода не має юридичної сили або втратила силу, або не виконується.
3. Державний суд будь-якої договірної держави зобов'язаний визнавати і виконувати іноземні арбітражні рішення, винесені в інших договірних державах. Державний суд може не визнавати таких рішень тільки тоді, коли:
а) про це просить одна зі сторін спору, для якої винесено рішення, і
- сторона арбітражної угоди була за застосовуваним до неї законом якоюсь мірою недієздатна або ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки - за законом країни, де рішення було винесено, або
- сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином сповіщена про призначення арбітра, або про арбітражний розгляд, або з інших причин не могла надати свої пояснення, або
- іноземне арбітражне рішення винесено за спором, який не передбачений або не підпадає під арбітражну угоду або арбітражне застереження в договорі, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, проте якщо постанови охоплюються арбітражною угодою або арбітражним застереженням, то вони можуть бути відділені від тих, що не охоплюються такою угодою або таким застереженням. Отже, у частині арбітражного рішення, що містить постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнано і приведено у виконання, або
- склад арбітражного органу чи арбітражний процес не відповідали договору сторін, або, за відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, або
- рішення ще не стало остаточним для сторін, або було скасоване, або припинене компетентною владою країни, де його було винесено, чи країни, закон якої застосовано;
б) компетентна влада країни, яка має визнати і привести у виконання рішення, вирішить, що:
- об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни, або
- визнання і приведення у виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.
Остання вимога про "публічний порядок" по-різному трактується в різних країнах. Суди деяких країн приймали рішення, у яких поняття "публічний порядок" розуміється вузько і охоплює тільки основні уявлення про мораль і моральність країни суду. У США суди визнавали іноземні рішення, що мали відношення до законодавства США про цінні папери і фондову біржу або антимонопольне законодавство.