Міжнародні корпорації в сучасному світі - найважливіший елемент розвитку світової економіки та міжнародних економічних відносин, їх бурхливий розвиток в останні десятиріччя відображає поглиблення міжнародного поділу праці й загострення конкуренції на світових ринках. Міжнародні корпорації з'являються як безпосередні учасники всього спектра світогосподарських зв'язків, як "локомотиви" світової економіки.
Міжнародні корпорації, з одного боку, є продуктом міжнародних економічних відносин, що швидко розвиваються, а з іншого - могутнім механізмом впливу на них. Активно впливаючи на міжнародні економічні відносини, геоцентричні компанії формують нові відносини і видозмінюють форми міжнародних економічних відносин, що склалися.
МНК перетворили світову економіку на економіку, що базується на міжнародному виробництві; вони забезпечили розвиток НТП в усіх його напрямах: підвищення технічного рівня та якості продукції; зростання ефективності виробництва; вдосконалення форм внутрікорпоративного менеджменту. МНК діють через свої дочірні підприємства і філії в десятках країн світу за єдиною науково-виробничою і фінансовою стратегією, що формується в їх "мозкових трестах", володіють величезним науково-виробничим і ринковим потенціалом, що забезпечує високий динамізм розвитку.
У процесі становлення і внутрішнього розвитку МНК проходять певні фази, їх виділили американські дослідники в галузі управління Дж. Стопфорд і Л. Уелс під час вивчення організаційних змін у структурі фірм у процесі зростання корпорацій та їх перетворення на МНК. Незважаючи на те, що дослідження велося на матеріалах американських корпорацій, з'ясовані вченими закономірності є типовими для еволюційного розвитку всіх МНК. Дж. Стопфорд та Л. Уелс виділяють три фази переростання національної компанії у міжнародну корпорацію.
Фаза перша. Розмір фірми невеликий, управління здійснює один менеджер. Через відсутність інших основних управлінських рівнів успіх діяльності всієї фірми значною мірою залежить від особистих здібностей і активності менеджера - президента компанії. Із зростанням фірми виникає необхідність передачі президентом частини управлінських функцій на нижчий рівень, оскільки він уже не в змозі виконувати зростаючий обсяг робіт. На фірмі створюються функціональні відділи: з виробництва продукції, продажу, фінансів та ін. Керівники цих відділів підпорядковуються безпосередньо президенту фірми. Така структурна зміна розглядається як початок другої фази розвитку фірми. Як правило, у цей перехідний період фірма відносно невелика і виробляє обмежену номенклатуру продукції.
Фаза друга. Внутрішня структура фірми у другій фазі дає їй змогу забезпечити значне зростання за рахунок збільшення виробництва продукції та організації збуту в межах внутрішнього ринку. Розвиток структури зумовлює розподіл кожного функціонального відділу на декілька підвідділів або груп. Однак за нової структури, незважаючи на збільшення рівнів управління, залишається незмінним основний закладений у ній принцип функціональної відповідальності. З управлінської точки зору головна особливість другої фази розвитку фірми полягає в тому, що менеджер фірми і функціональні відділи продовжують бути основними елементами схеми управління.
Фірми, що перебувають у другій стадії розвитку, часто виробляють продукцію однієї номенклатури і тому зберігають стабільність операцій. Зростання фірм відбувається, як правило, завдяки вертикальній інтеграції. Наприклад, сталеливарна компанія стає власником залізорудних рудників. Таке розширення не порушує зв'язків, що склалися між функціональними підрозділами фірми.
Внутрішня структура фірми під час другої фази її розвитку, як зазначають прихильники стадійного розвитку, може бути надзвичайно ефективною щодо раціонального використання ресурсів фірми та координації функцій. Однак, на їхню думку, такі фірми зазнають серйозних труднощів у розвитку нових напрямів через нестачу висококваліфікованих генеральних керівників, здатних організувати виробництво нових видів продукції.
Фаза третя. Збільшення кількості нових видів продукції або вихід на нові ринки порушує рівновагу внутрішньої структури, що склалася у другій фазі. Оперативні підрозділи, не будучи достатньо компетентними, не можуть ухвалювати рішення з низки питань і адресують їх генеральному керівнику, який, неспроможний вирішити всі питання сам, здійснює радикальні зміни в структурі управління фірми з тим, щоб змінена структура відповідала новим умовам. Рішення фірми про запровадження нової структури управління може розглядатися як початок третьої фази розвитку фірми.
Концепція пофазного переростання національної компанії в міжнародну акцентує на існуванні спеціальних характеристик, що описують відмінності між другою і третьою фазами.
* По-перше, організація виробничих відділів у третій фазі ніби копіює структуру всієї фірми у другій фазі.
* По-друге, у третій фазі кожен відділ розглядається як центр прибутків, що дає змогу оцінювати ефективність його діяльності незалежно від діяльності інших відділів.
* По-третє, функції президента у третій фазі істотно змінюються: він майже не займається координацією повсякденної діяльності підрозділів і зосереджується на стратегії розвитку корпорації та на досягненні балансу між її різними відділами.
* По-четверте, визначальною рисою другої фази є відмінність у функціях між структурними елементами схеми корпорації, третьої фази - відмінність у продукції, що випускається.
* По-п'яте, структура фірми у третій фазі передбачає наявність у центральній конторі декількох відділів і груп, які здійснюють плануючі, контрольні, інформаційні та консультативні функції, що стосуються діяльності всієї корпорації.
Така структура в диверсифікованій корпорації дає змогу збільшувати або зменшувати кількість виробничих відділів без будь-якого впливу на роботу інших. Звідси випливає, що структура фірми у третій фазі дає можливість корпорації настільки широко диверсифікувати свою виробничу діяльність, що вона може не лише оперувати в декількох різних галузях промисловості одночасно, а й ефективно функціонувати за кордоном.