Основною формою міжнародної експансії транснаціональних компаній є вивезення капіталу. Воно може здійснюватися у двох формах: як прямі, так і портфельні (фінансові) інвестиції. Прямі іноземні інвестиції - основа міжнародної господарської діяльності транснаціональних компаній, форма, в якій реалізується її транснаціональна природа. Саме тому транснаціональною компанією вважають фірму, що здійснює пряме іноземне інвестування.
У світовій економічній літературі існують різні погляди щодо визначення суті прямих іноземних інвестицій. Найпоширенішим методологічним підходом є так званий підхід з точки зору платіжного балансу. Згідно з ним під прямими іноземними інвестиціями розуміють будь-яку позику або придбання власності іноземною компанією, яка більшою мірою належить резидентам країни, що інвестує. Співвідношення власності, яке визначається як "більшою мірою", на практиці є диференційованим і коливається залежно від національних особливостей конкретної країни.
Друга поширена точка зору на суть прямого o інвестування передбачає, що прямі іноземні інвестиції визначаються як інвестиції, за яких інвестор отримує значні можливості контролю за іноземною фірмою або засновує дочірню компанію за межами власної країни.
Виходячи з наведених визначень, прямі іноземні інвестиції слід трактувати як такі, що охоплюють володіння та/або контроль за господарською одиницею, яка діє за кордоном. Це визначення вказує на визначальну внутрішню властивість прямих інвестицій, однак не охоплює форм її вияву, їх можна визначити з порівняльної характеристики прямих і портфельних інвестицій. Якщо взяти за основу порівняння визначальну властивість портфельних інвестицій - отримання прибутку як різницю в доході на капітал, - то в цій характеристиці важливими є два моменти.
По-перше, транснаціональні компанії рідко здійснюють переведення значних за розмірами капітальних активів між різними країнами. Багато своїх вимог (а нерідко й більшість) вони обслуговують на іноземних ринках капіталу. Наприклад, японська фірма, яка переводить свої виробничі потужності у Південну Корею, може запозичити необхідні кошти у корейських банків або випустити акції чи облігації на корейський фондовий ринок. Таким чином, пряме іноземне інвестування не є наслідком різниці у доході на капітал. Така різниця - головна причина існування портфельних інвестицій, а транснаціональна компанія створюється Для отримання переваг специфічного економічного середовища. Отримання другорядних прибутків від загального рівня відсоткової ставки і доходу на капітал не є метою її заснування. Якщо якась компанія вирішує розгорнути виробництво в іншій країні, то таке рішення зумовлене не відмінністю у вітчизняних та іноземних відсоткових ставках, а можливістю отримання прибутку від ведення основного бізнесу.
По-друге, іноземні та місцеві фірми завжди перебувають у нерівних умовах. Якщо іноземна фірма є абсолютно ідентичною місцевій, навряд чи іноземець вважатиме прибутковим і доцільним входження на місцевий ринок. ТНК повинна мати особливі переваги, як, наприклад, іншу технологію або нижчі витрати у результаті масштабу виробництва, їх реалізація впливатиме на конкурентоспроможність іноземної фірми і виокремлюватиме її з низки місцевих компаній. Отже, прямі іноземні інвестиції не є наслідком відмінностей у доході на капітал. Прямі іноземні інвестиції реалізуються в довгостроковій діяльності компанії за рубежем.
Таким чином, прямі іноземні інвестиції - це інвестиції, які (а) забезпечують володіння та/або контроль за закордонною діяльністю господарської одиниці, (б) реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, (в) є довгостроковими.
Здійснення прямого іноземного інвестування - процес перенесення господарської діяльності компанії за кордон. Таке перенесення неможливо оцінити однозначно. Зі зміною середовища господарювання у ТНК виникає коло проблем, яких компанія не мала, коли функціонувала як національна. Таких проблем не мають і національні компанії, у господарський простір яких входить іноземний інвестор. Іноземний підрозділ потрапляє у невигідне становище порівняно з материнською компанією і порівняно з місцевими компаніями. Нерівність становища - фактор, який робить перенесення діяльності за кордон невигідним.
По-перше, ТНК стикаються з певним набором ризиків, не властивих національним компаніям. Насамперед це валютні ризики і ризик можливої експропріації або непослідовних дій уряду. Якщо фірма та її власники з самого початку не зорієнтовані на надмірний ризик, невизначеність зовнішнього середовища може вилитися у справжні (і не малі) витрати для ТНК.
По-друге, підтримання власних виробничих потужностей і дочірніх компаній за кордоном потребує витрат на комунікацію і транспортування, які не є необхідними для місцевих фірм. Такі витрати включають і міжнародні телефонні розмови, і вартість міжнародних перельотів, так само як і вартість втраченого часу внаслідок затримки пошти тощо. Витрати ТНК неминуче зростають.
По-третє, відмінності у мові та культурі між рідною для ТНК та іноземною країнами, з якими національні фірми не стикаються. Вони завжди створюють додаткові витрати для корпорації.
По-четверте, ТНК, принаймні на початку, не має тісних контактів з національною бізнес-спільнотою, не володіє повною інформацією щодо податкового права та інших урядових процедур. Місцеві закони часто спрямовані на те, щоб поставити ТНК у менш вигідне становище.
По-п'яте, транснаціональним фірмам доводиться нерідко відправляти своїх управлінців і технічний персонал у тривалі закордонні відрядження. Як правило, лише вища заробітна плата - єдиний стимул до таких поїздок. Зростання витрат на заробітну плату також є додатковим порівняно з національною компанією.
З огляду на виникнення вагомих додаткових витрат при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування її входження в іноземне господарське середовище можливе лише за умови існування переваг, які компенсують всі витрати. Тому будь-який аналіз прямого іноземного інвестування передбачає виявлення сприятливих умов, які змогли б компенсувати недоліки іноземного виробництва. Один із входів виявлення таких переваг запропонований амери-нським ученим Д. Даннігом. Його методика стала широко відомою під назвою "OLI-підхід".
За Д. Даннінгом, для здійснення іноземного інвестування необхідні три умови.
Умова перша. Фірма повинна мати перевагу власності (ownership advantage, літера О з абревіатури OLI). Перевага власності - те, що дає фірмі достатньо ринкової влади, щоб компенсувати втрати від закордонного виробництва. Така перевага може мати матеріальний і нематеріальний характер. До переваг власності матеріального характеру відносять продукти або виробничі процеси, до яких фірма не мала доступу на власному ринку (патенти, креслення, торговельна таємниця та ін.). Переваги нематеріального характеру мають торговельна марка, репутація якості та ін.
Умова друга. Іноземний ринок повинен пропонувати перевагу місцезнаходження (location advantage, літера L в OLI). Така перевага означає, що виробництво в іноземній країні буде вигіднішим, ніж виробництво вдома та експорт. Митні податки, квоти, транспортні витрати та низькі ціни на фактори виробництва - найбільш очевидні джерела переваги місцезнаходження. Нематеріальні фактори, як, наприклад, доступ до споживачів, також відіграють істотну роль: багато ТНК діють у сферах, де надання обслуговування "на місці" є невід'ємною частиною бізнесу компанії (наприклад, готельні послуги).
Умова третя. ТНК повинні володіти перевагами від інтерналізації (internalization advantage, літера І в OLI). Ця умова є найбільш абстрактною з усіх трьох, її можна з'ясувати, розглядаючи альтернативи прямому інвестуванню. Виконання перших двох умов ще не є достатнім для прийняття фірмою рішення про іноземне інвестування. Навіть якщо фірма має переваги від власного продукту чи виробничого процесу (перша умова), навіть якщо існування митних податків і транспортних витрат робить виробництво за кордоном більш прибутковим порівняно з експортом (друг умова), питання про заснування іноземних філій все одно остаточно не вирішено. Залишаються альтернативи: передача ліцензії іноземній фірмі на виготовлення товару чи на виробничий процес, яка дає змогу продати їй креслення і не розпочинати складний і недешевий процес створення іноземних потужностей. Рішення на користь вивезення капіталу у формі інвестицій приймається у тому разі, якщо фірма матиме переваги інтерналізації. Вони виявляються в тому, що продукт краще виробляється, а виробничий процес краще використовується всередині фірми, ніж іншими учасниками ринку. Таким чином, за Д. Даннінгом, переваги інтерналізації можуть розглядатися як достатня умова перенесення виробництва за кордон, яка може виникнути лише за наявності перших двох умов.
Таким чином, прямі іноземні інвестиції є формою реалізації транснаціональної діяльності фірми, а прийняття компанією рішення про пряме іноземне інвестування залежить від того, чи зможуть переваги інвестування компенсувати недоліки, що супроводжують перенесення виробництва за кордон.