Умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функ-цій є зайнятість. Зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм до-ход у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Вид зайнятості зумовлю-ється певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішньо- та зовнішньовиробничими відносинами.
В умовах формування ринкового господарства змінюються пог-ляди на так званий принцип загальності праці як атрибут екстен-сивного розвитку економіки. Ринкові відносини передбачають віль-ний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здіб-ностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають приму-сової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності.
Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Однак її не слід розуміти як обов'язко-ву суцільну зайнятість у суспільному виробництві. Повна зайня-тість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не тільки со-ціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Разом з тим сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів. Слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, соціальні та економічні фактори.
Раціональність зайнятості визначають суспільне корисний ха-рактер трудової діяльності; оптимальна структура народного госпо-дарства, що забезпечує розподіл суспільної праці згідно з існуючими індивідуальними та суспільними потребами та рівнем розвитку про-дуктивних сил; професійно-кваліфікаційна структура сукупного працівника, зумовлена типом суспільного поділу праці, й адекватна їй система робочих місць. Тобто важливою умовою, що забезпечує раціональність зайнятості, є кількісна і якісна відповідність роботи і робітника, структури робочих місць і трудових ресурсів.
Повнота і раціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-еко-номічний результат в певний час і за конкретних умов.
Система показників ефективної зайнятості населення включає рівень трудової участі населення, що відображає частку працездат-ного населення, залученого в різні форми та види економічної ді-яльності; розподіл робочої сили за галузями та сферами господа-рювання; фондо- і енергоозброєність робітників; організацію тру-дового процесу, що визначається розстановкою та використанням робочої сили безпосередньо на робочих місцях.
Зайнятість населення реалізується через конкретні форми вклю-чення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об'єктах колективної або приватної власності без розпоряджен-ня її індивідуальною частиною; особиста праця на об'єктах, де ро-бітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласни-ком; особиста праця власника засобів виробництва, коли він є і власником, і працівником; робота на орендованих засобах вироб-ництва; робота в спільному підприємстві; надомна праця; громад-ська робота тощо.
Збереження роботи не означає збереження конкретного робо-чого місця. Надання робітникові тимчасової роботи не обов'язково відповідає його професійно-кваліфікаційним здібностям.
Важливу роль у забезпеченні якомога повнішої зайнятості в Україні в період формування ринкових відносин може відігравати громадська робота, яка організується з метою розв'язання особли-во гострих місцевих проблем. Це зручний спосіб зайняття тих, хто вивільняється з галузей господарства внаслідок тимчасових еконо-мічних труднощів, розриву договірних зв'язків тощо.
Перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової кон-цепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціа-лу в кожному регіоні, орієнтації не на "усереднену" людину, а на конкретні соціальні та демографічні прошарки населення.
Регіональні особливості зайнятості визначаються системою по-казників, основними серед яких є:
частка трудоактивного населення (в кількісній і якісній оцінці) в структурі населення регіону;
регіональний рівень безробітних;
виробництво ВНП на одного працюючого в регіоні;
рівень заробітної плати, сукупного доходу на одного зайнятого в регіоні;
показники міграційних процесів (місто - село; між регіонами; в середині галузей і сфер зайнятості регіону).
Конвенція Міжнародної організації праці (1988 р.) про сприяння зайнятості й захисту від безробіття передбачає, що держави, які до неї приєдналися, всіма відповідними засобами здійснюватимуть по-літику сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості.
Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом про-ведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стиму-лювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.
З метою забезпечення зайнятості населення в Україні передба-чено комплекс заходів, серед яких найважливіші такі:
інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудових ресурсів, заохочення підприємництва, створення нових технологій, нових малих підприємств, застосування гнучких режимів праці (ско-роченого робочого дня, роботи дома та ін.), що сприяють збере-женню і розвитку системи робочих місць;
забезпечення прав та інтересів працівників через удосконален-ня законодавства про зайнятість населення і працю, створення сприятливих умов на виробництві;
проведення аналітичних і наукових досліджень економічної струк-тури і прогнозування змін у якості й розподілі робочої сили;
регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залу-чення і використання іноземної робочої сили на основі квотування й ліцензування, а також забезпечення своїм громадянам права пра-цювати за кордоном;
сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць, а та-кож поліпшенню умов праці в суспільному виробництві.
У реалізації цих заходів особливе місце належить державним і територіальним програмам зайнятості населення, державним служ-бам і фонду сприяння зайнятості, відповідним координаційним комітетам за участю профспілок, власників підприємств.